Історія розвитку санітарної справи у Харківській губернії у кінці ХІХ ст. (продовження)

Аби зрозуміти, з якими проблемами доводилось стикатись харківським санітарним лікарям, розглянемо загальну ситуацію з дотриманням норм гігієни у другій половині ХІХ століття.

В шістдесятих роках ХІХ століття харківські річки продовжували залишатися «вузьким» місцем благоустрою і джерелом хвороб. Хімічні дослідження води харківських річок, зроблені професором Борисяком у 1864 році, привели його до висновку, що перехоплені вище і нижче міста греблями, вони мали цілий рік погану стоячу воду, яка влітку так псувалася, що ставала шкідливою як для людей, так і для домашніх тварин.

Взагалі Харків, відповідно до опису 1862 року, «найбільше потребував води». Два міських джерела, криниці Карпівська і Білгородська, для потреб міста виявилися недостатніми, а для багатьох людей через велику відстань і зовсім недоступними. Тому велика частина населення Харкова повинна була задовольнятися неякісною колодязною водою. У річки потрапляли нечистоти від закладів, які перебували на берегах як в самому місті, так і в передмістях – з лазень, миловарень, мийок тощо. Взимку  на лід скидався гній, вуличний бруд і різні сморідні нечистоти. А між тим, цією «настоянкою» нерідко доводилося користуватися і мешканцям, особливо в таких далеких від криниць частинах міста, як Захарківська або Занетечинська.

Особливо різко позначилося це під час спалаху холери 1866 року. У січні і лютому холера переважно розвивалася в Занетечинській частині, з якої вона поширювалася в інші частини міста. У липні і серпні 1866 року холера найбільш лютувала на Пісках, розташованих на низинній місцевості за течією Лопані.

Осушення міста, прокладка мостових та інші заходи звичайно сприяли оздоровленню міста, але натомість збільшувалася густота населення, особливо в середній частині міста, що нівелювало позитивний вплив оздоровчих заходів.

Харків’яни не вважали за потрібне підтримувати санітарний стан власних дворів та осель на достатньому рівні. У 1866 році за розпорядженням губернатора проводились перевірки заїжджих дворів, дворових місць і ремісничих закладів за участю городових лікарів Гакена та Гана. У більшості заїжджих будинків були скупчення гною, відсутні помийні ями та відхожі місця. Найменш гігієнічно утримувалась Заїківка, де м’ясники  проводили забій худоби у власних дворах.

У центрі міста у заїжджих дворах та дворових місцях лежали купи гною, не було помийних ям, відхожі місця утримувались нечисто. Нечистоти інколи витікали прямо на вулицю або до сусідів. Навіть при театрі не було туалетів.

У 1878 році лікарем Томашевським був проведений санітарний огляд харківських річок. Вода з обох річок мала неприємний запах, у воді з Лопані були помітні бульбашки болотного газу. Вода річки Харків сильно псувалася завдяки шубним закладам на Журавлівці, пивним заводам Кнапа і Коритіна, пивному складу Грищенка, заводу Борткевича і лазням Задонського. Цілий ряд домовласників спускав в річку нечистоти зі своїх дворів, в річку ж йшли і нечистоти з базарів. Ще більше забруднювалась Лопань, куди надходили стічні води миловарного заводу,  горілчаних заводів, фекальні нечистоти з базарної набережної,  нечистоти з базарних готелів, помиї з 2-ї харківської гімназії,  лазневі помиї. Вода річки Харків по окислюваності виявилася майже вдвічі чистіше води у річці Лопані.

Не в кращому вигляді була річка і після злиття з річкою Харків, біля Москалівки, Основи і Заїківки: до неї надходили аміачні рідини з газового заводу, з мийок вовни, з фарбувального заводу. Мийок в місті було вісім. За обчисленням Томашевського, від мийки в річку щорічно надходило від 112 до 172 тисяч пудів різних нечистот у вигляді шкіряного сала, складових частин поту, посліду та іншого бруду, з’єднаного з вовною. Соди, що вживалася при митті вовни, надходило в річку від 410 до 442 пудів, поташу – від 133 до 300 пудів, зеленої глини – від 20 до 25 тисяч возів.

Населення зростало, кам’яні панські і купецькі будинки, що будувалися колись для потреб господаря і челяді, пішли тепер під квартири. Сирі і нездорові підвали дісталися міській бідноті, що розплачувалася за дешеву квартиру не тільки грошима, а й здоров’ям. У ще гірших санітарних умовах жили безхатьки, п’яниці, жебраки, хворі, каліки, поденники і бродячі повії, які день проводили на вулицях і базарах, а вночі тулилися у сирих і холодних нічліжках.