Велика Вітчизняна війна покликала усіх працівників на фронт. Санепідслужба тимчасово призупинила свою діяльність.

16 вересня 1943 року Лозівщину було звільнено від фашистів. І вже 26 вересня 1943 року був виданий наказ про затвердження штатного розкладу СЕС, яка поновила свою роботу.

У 1945 році країна почала відроджуватись з руїн війни. Розруха, голод, населення потерпало від вошивості, корости, інфекційних захворювань, таких як черевний тиф, дизентерія, дифтерія та інші. В цей час Лозівська санепідстанція працювала як міжрайонна. Санепідслужбі бракувало кадрів, коштів, обладнання для лабораторій, транспорту для оперативності в роботі, адже радіус обслуговування сягав 75 км. Пішки, ночуючи в скирдах, працівники санепідслужби обстежували усі вогнища інфекційних хвороб, борючись з черевним тифом, малярією, туляремією.

Із 1947 по 1975 рік санепідслужбою району керувала Кирилко Д. С., вирішуючи основні проблеми з питним водопостачанням, санітарною очисткою населених пунктів, умовами праці робітників. Санітарні лікарі, не рахуючись з часом, проявили високу відповідальність та професіоналізм. Взявши основний уклін на ліквідацію малярії, приклали всі зусилля, і в 1954 році малярію в Лозівському районі було ліквідовано.

В цей період контроль за санітарним та епідемічним благополуччям району здійснює санепідвідділ центральної районної лікарні.

У 1969 році Постановою Ради Міністрів СРСР санепідвідділи районних лікарень реорганізовано в самостійні санепідстанції на місцевому бюджеті. Таким чином Уряд оцінив діяльність санепідслужби на шляху ліквідації епідемій, принципову політику санітарних лікарів в питаннях контролю за забезпеченням санітарного та епідемічного благополуччя населення.

У 1969 році в Лозівській райСЕС працювало 6 лікарів, 20 помічників санітарних лікарів і епідеміологів, 4 молодших працівника. Проте матеріально-технічна база служби була вкрай незадовільна. Лабораторії та оперативні відділи були розташовані в пристосованих приміщеннях в різних кінцях міста. Приміщення не були забезпечені водою, каналізацією. Співробітники по черзі кочегарили, щоб забезпечити опалення приміщень в зимовий час.

Місто росло. Будувався ковальсько-механічний завод, житловий мікрорайон з широкою інфраструктурою. Вибудовувались тваринницькі комплекси у селах. Намітився чіткий приріст населення.

Санепідслужба не встигала за зростанням міста і району й ніяк не відповідала вимогам сьогодення. Лабораторії, які були оснащені лише 2 мікроскопами, 2 автоклавами, 3 термостатами, 2 сушильними шафами, не могли працювати за сучасними вимогами, перевіряти якість води, продуктів харчування на відповідність державним стандартам. Це вимагало перегляду кадрової політки та розширення функцій служби.

У 1973 році Урядом було прийняте нове Положення про Державний санітарний нагляд в СРСР. Це сприяло розвитку санітарно-епідеміологічної служби в Україні, її організаційному, кадровому, матеріально-технічному підйому.

Матеріал підготувала Заслужений лікар України, Головний Державний санітарний лікар Лозівського району у 1975-2004 роках, Почесний громадянин м. Лозова та Лозівського району в Харківській області Садовнича Тамара Василівна