З початку 1970-х на Лозівщині велось потужне будівництво об’єктів промисловості, сільського господарства: ковальсько-механічного заводу (ЛКМЗ), каналу «Дніпро – Донбас», водогонів до міст Харків та Лозова, хімкомплексу, аміакопроводу. Модернізувались: Орільський цукровий завод, Лозівський завод «Трактродеталь», Авторемонтний, Машзавод та комплекси великої рогатої худоби, свинокомплекси, птахокомплекси.

Саме спорудження цих гігантів сприяло перетворенню м. Лозова на сучасне місто з розвинутою інфраструктурою. Росли мікрорайони в смт. Орілька і Краснопавлівка. Будувались п’ятиповерхові житлові будинки в селах Єлізаветівка, Чернігівське.

Багато вимог виникало у зв’язку з будівництвом каналізаційних очисних споруд. І найважливіша проблема – забезпечення населення питною водою, яка б відповідала вимогам державних нормативів.

Все це потребувало від санітарних лікарів широкої компетенції з багатьох питань містобудування, промисловості, будівництва, умов праці, безпечності харчування людей. Адже, як маленький об’єкт, так і потужний потребували проведення попереднього санітарного нагляду, як на етапі відведення земельної ділянки, погодження проектів, так і в ході будівництва.

Авторитет санітарних лікарів зростав разом з містом. Влада, керівники об’єктів вважали санітарних лікарів за єдину команду – з нами сперечались, радились, до нас прислуховувались, погоджувались.

А що ж ми? Листопад 1975 року. Санепідслужба розташовувалась у повоєнній, старій, без каналізації і водопостачання, з розмерзлою системою опалення (місцева котельня на твердому паливі), будівлі колишнього інфекційного відділення ЦРЛ (лікарня Дикого).

Уявіть, на вулиці вже – 20ºС, а ми лише намагаємося розпочати ремонт опалення і то лише після втручання і дружньої допомоги Тугаря П. П. (на той час заступника голови Райвиконкому), Лівшиця В. А. (заступника головного лікаря ЦРЛ), Гармаша Є. С. (секретаря Лозівського міського комітету КПУ).

Чи то їм жаль стало мене, змерзлу, плачучу, чи моє категоричне рішення кинути все і піти світ за очі, ну хоча б до аспірантури, куди мене направили відразу по закінченню медичного інституту.

На другий день після побаченого ними в райСЕС вже з’явились зварювальники.

А служба продовжувала працювати над питаннями, пов’язаними з будівництвом ЛКМЗ, каналу «Дніпро – Донбас» тощо.

До санепідстанції постійно приїздили заступники міністрів, главків, начальники управлінь, проектувальники. Вони з подивом, якось зверхньо, дивились на наш «офіс» і нас, у верхньому одязі, «синіх від холоду».

Одного разу я відмовила заступнику Дніпропетровського управління Укргеології надати представника для участі в комісії з відведення земельної ділянки під буріння артезіанської свердловини в с. Яковлівка: багато снігу, не видно рельєфу місцевості (зима була ранньою, суворою, сніжною), мовляв, який дурень в таку негоду вибирає місце під об’єкт питного водопостачання, на що він кинув: «А який дурень у грудні ремонтує систему опалення?»

Я мовчки підписала папери, без виїзду на місце, мені стало соромно за службу, я це сприйняла, як особисту образу, хоча і попрацювала тут лише два тижні.

Через годину усі співробітники зібрались в кабінеті. Я заявила, що у таких умовах працювати не можна, давайте терміново виправляти становище, всі разом! Ми на роки відстали від вимог часу, як в матеріальному плані так і за рівнем знань. Лабораторії взагалі з таким обладнанням не повинні працювати, ми не маємо права контролювати, штрафувати доки самі знаходимось в антисанітарних умовах, а наші робочі місця не відповідають елементарним вимогам.

На щастя, мене зрозуміли і підтримали.

Вирішили, не припиняючи удосконалювати санітарний нагляд і протиепідемічні заходи в об’єктах району, включитися в пошуки виходу з кризової ситуації.

«Ми будемо сумлінно роботи все, що вимагається від служби, а ви витягуйте нас з цього бездна», – так сказала Приходько Олімпіада Кузьмівна, завідувачка епідеміологічним відділом, кращий в області фахівець вищої кваліфікаційної категорії, авторитетна серед медичної спільноти, населення, і дуже порядна людина. Я на неї розраховувала, колектив її підтримав. У мене наче крила виросли.

Спочатку ми випросили у головного лікаря центральної районної лікарні Приходька Михайла Івановича приміщення колишнього хірургічного відділення (лікарня Дикого), яке звільнилось у зв’язку з переведенням ЦРЛ у с. Катеринівку (новий комплекс лікарні).

Уявіть, яким воно було! Дах протікає, системи опалення, водопостачання розморожені, стіни облущились, якісь залишки списаних непридатних меблів…

Після слізного прохання районний фінансовий відділ за рішенням райвиконкому виділив 10 тисяч рублів на ремонтні роботи.

Наймана бригада працювала вдень і вночі, а співробітники СЕС виносили будівельне сміття, мили вікна, підлогу. Восени 1977 року ми вже у відремонтованому приміщенні, лабораторії і оперативний відділ поруч.

Закуплено нові меблі, нарешті з’явилась гаряча вода в лабораторіях, теплий туалет в приміщенні.

У лікарів та їх помічників з’явились персональні робочі місця.

За допомогою обласної СЕС придбали необхідне обладнання для лабораторій.

З’явився перший новий автомобіль. Правда, лише після того, як я під’їхала на нараду до ЦРЛ, яку проводив завідувач Харківським обласним відділом охорони здоров’я (він саме стояв на ганку) і з переднього колеса старенького «Москвича» до його ніг підкотився наварний скат. «Ви що і є головний державний санітарний лікар району?» – здивувався він.

Другого дня на подвір’ї райСЕС красувався новенький, останньої моделі «Москвич- 412». Потім з’явились УАЗ, пересувна дезкамера.

А проблем з санітарним та епідемічним благополуччям в районі з кожним днем ставало все більше.

Матеріал підготувала Заслужений лікар України, Головний Державний санітарний лікар Лозівського району у 1975-2004 роках, Почесний громадянин м. Лозова та Лозівського району в Харківській області Садовнича Тамара Василівна