Наприкінці 1970-х років Лозівщина потерпала від гострих кишкових інфекцій, вірусного гепатиту «А», насторожували випадки черевного тифу. Два інфекційні відділення завжди були перевантажені. Організовували стаціонари на дому і навіть перепрофільовували терапевтичне відділення під інфекційне.

На спорудженні об’єктів працювали тисячі будівельників, спецконтингент, студентські будівельні загони. В їдальнях ковальсько-механічного заводу (ЛКМЗ) впровадили лінії «ефект», де за день харчувались до 1000 осіб в кожній їдальні.

Школи у мікрорайоні м. Лозова працювали у дві зміни, в дитячих садочках наповнюваність на 30-40% перевищувала допустимі норми.

Виникали постійні проблеми з питань водопостачання. Каналізаційні стоки річками розтікались по старій частині міста, де будівлі були каналізовані «на вигріб». Нечистоти вивозились несвоєчасно.

За рік тоді вводилось в експлуатацію до 10 новобудов (житлові будинки, дитячі садочки, об’єкти торгівлі, громадського харчування ) тощо.

Треба було пильнувати інфекційну захворюваність, не допустити епідемій, харчових отруєнь.

Зростав попит керівників промислових, сільськогосподарських об’єктів на лабораторний контроль умов праці (виникали нові робочі місця зі шкідливими умовами праці).

Зі зростанням хімізації з’явилась необхідність контролю за вмістом пестицидів, отрутохімікатів, міндобрив у продукції та навколишньому середовищі.

Молодь заселяла мікрорайон, пологове відділення було постійно переповнене. Виникла проблема посилення санітарного і протиепідемічного режимів у лікувально-профілактичних закладах.

Потребували постійного нагляду і об’єкти харчопереробної промисловості, особливо сирзавод, м’ясокомбінат, заготконтора, хлібозавод, де виготовлялись тони продукції, яка поставлялась не тільки в Україну, але і в Росію, Казахстан, навіть до Чехословаччини.

Якщо у 1969 році населення Лозівського району становило 85 300, то вже у 1987 році – 120 тисяч.

Санепідслужба району переводиться з І районної у ІІІ міську категорію, це сприяє збільшенню чисельності кадрів. Це вже 26 лікарів, 49 середніх медичних працівників та 14 осіб обслуговуючого персоналу.

У 1980 році була прийнята Постанова Кабінету Міністрів УРСР за № 517 «Про посилення державного санітарного нагляду в Українській РСР», яка зобов’язувала обласні виконкоми на місцях вжити заходи по зміцненню матеріально-технічної бази санепідслужби.

З цього питання надійшло розпорядження Харківського облвиконкому до районних і міських виконкомів.

А до райСЕС надійшло це розпорядження від міського і районного виконкомів з приписом: «Садовничій Т. В. до виконання, а нижче (мабуть подумали) дати свої пропозиції».

А ми цього чекали і вже були готові до бою!

Санітарна служба в цей час вже тісно працювала з директорами будівництва каналу «Дніпро – Донбас» Прєдко А. П. та водогону на м. Харків і Лозову Бойко В. В. з питань будівництва цих потужних об’єктів. Вони бачили в яких жахливих умовах ми працюємо і пообіцяли нам допомогти.

По перше, ми дізнались, що по трасі, де проходить будівництво каналу, ведеться і будівництво об’єктів соцкультпобуту, у тому числі лікувально-профілактичних закладів. В смт Добропілля Донецької області вже було збудоване приміщення санепідстанції.

Мій візит в Київ до міністра меліорації і водного господарства (замовник будівництва каналу) нічого не дав: проектом не передбачено будівництво СЕС у Лозовій. Як тепер модно казати – попєрєдніки проґавили.

Дуже кмітливий і винахідливий директор будівництва водогону на м. Харків, Лозову Бойко В. В. «розкопав» у Держплані УРСР постанову Кабміну УРСР «Про міри по поліпшенню підготовки кваліфікованих кадрів та закріпленню їх у будівництві», де в одому з пунктів вказувалось: добиватись будівництва лікувально-профілактичних закладів за рахунок 5% загального об’єму будівництва. Цей документ відіграв вирішальну роль на шляху будівництва сучасного комплексу санепідстанції в м. Лозова. До того ж, навчаючись у Москві у Центральному інституті вдосконалення лікарів, я знала, де придбати типовий проект СЕС нашого рівня.

Обговоривши усім колективом подальші наші дії, вирішили: ми з завідуючим відділенням гігієни праці Нагорним М. М. будемо пробивати будівництво, а всі інші працюватимуть так, щоб не було жодного зауваження від органів місцевої влади, облСЕС, скарг від населення, керівників організацій.

8 грудня 1980 року роздобули рішення міськвиконкому «Про вибір земельної ділянки під будівництво СЕС», 16 грудня розпочали збір технічних умов від задіяних служб, а вже 7 січня 1981 року матеріали здано в інститут «Укрсельпроект», одночасно замовили в Москві типовий проект.

В цьому ж році направили лист до обласного архітектора про затвердження зносу будівель з виділеної під забудову ділянки та отримали типовий проект.

З вересня почались пошуки лімітів на проектування. 4 тис. крб. виділено Лозівським управлінням сільського господарства (залишились невикористаними), 10 тис. крб. виділило Міністерство меліорації і водного господарства.

14337 крб. за проект було сплачено районним виконкомом після особистого втручання губернатора Харківщини Масельського О. С., який до речі, дуже поважав людей ініціативних всіляко їх підтримував.

Пора будувати… А де ж кошти брати?

Кошторис показав – вартість будівництва з оснащенням сягав мільйону крб.

Допомогли небайдужі до здоров’я лозівчан керівники – директор будівництва каналу «Дніпро – Донбас» Прєдко А. П. – 200 тисяч, директор будівництва водогону на м. Харків Бойко В. В. – 300 тисяч крб. з лімітами на будівництво і оснащення.

14.09.1983 документація на будівництво райСЕС передана генеральному підрядчику – тресту майданчика «Промбуд-1» (начальник Соколовський С. М.)

Замовником на будівництво за вказівкою Масельського О. С. виступив відділ капітального будівництва облвиконкому. Треба відзначити, що саме на етапах виділення місця під забудову, отримання технічних умов, зносу будівель, відселення власників житла, велику допомогу нам надавали Неділько Г. Г., Скрипельов О., Федоренко Л. М. Вони не лише вирішували проблеми на місці, але в разі потреби виїздили зі мною до Києва, Харкова (міністерства, главки, держплани, будбанки, управління статистики, мінфін). В присутності таких поважних осіб розмова велась більш результативно.

Матеріал підготувала Заслужений лікар України, Головний Державний санітарний лікар Лозівського району у 1975-2004 роках, Почесний громадянин м. Лозова та Лозівського району в Харківській області Садовнича Тамара Василівна